Іван Шимечко: Останнім часом футзал набуває великої популярності

Для львівського футзалу Іван Степанович Шимечко – людина дійсно непересічна. За його безпосередньої участі було засновано одну з найкращих українських футзальних команд – СК «Енергія». Своїх зусиль Іван Степанович доклав також до функціонування жіночої команди «Львів’янка», має чимало досягнень у плані розвитку ветеранського футзалу на Львівщині та Україні загалом, а також є засновником колективу ФК «Енергія». Наразі ж Іван Шимечко займає посаду голови Комітету ветеранського футзалу АФЛ та збирається і надалі робити впевнені кроки заради розвитку цього виду спорту. Про зацікавлення футзалом, зародження СК «Енергія», жіночий колектив «Львів’янка», заснування та здобутки ветеранської команди ФК «Енергія» та багато іншого Іван Шимечко охоче розповів в інтерв’ю нашому сайту.

 

 
Іване Степановичу, таких людей як Ви прийнято називати «людьми спорту». Здавна трудилися на ниві розвитку спорту, зокрема футзалу, на Львівщині. Втім, коли саме зрозуміли, що саме футзал – той вид спорту, якому варто присвячувати свій вільний час, свої зусилля?
 
Зрозумів з того часу, відколи футзал в Україні з’явився. То був приблизно 1993 рік. Якось одразу мені це заняття сподобалось. Не знаю чому, якось одразу захопило. Тим не менш, як і багато інших футзальних людей, прийшов у цей вид спорту з футболу. У ті часи футзал в Україні ще не практикувався, тоді цей спорт жартома називали «дир-дир». Навіть коли було створено СК «Енергія», то на перших порах ще паралельно грали у футбол.
 
Що Вас підштовхнуло до вибору саме футзалу? Можливо, згадаєте якийсь конкретний випадок з власного життя?
 
Степан Степанович Семак та Олег Семенович Верещинський знайшли нас, бо розпочинали перший чемпіонат Львівщини з футзалу. То був якраз 1993 рік і тоді лише починала робити свої перші кроки новостворена Федерація міні-футболу Львівщини. Тоді ще ФК «Енергія» був завсідником усіх чемпіонатів Львівщини з міні-футболу. Згодом, коли вже було створено СК «Енергія» на основі однойменного футбольного клубу, то почалося сходження команди саме футзальними сходами до вершин. Спершу була Перша ліга України, згодом Вища ліга. Як уже я зазначав, тим не менш, ФК «Енергія» ще декілька років існував паралельно та навіть деякий час виступав у Першій лізі України з футзалу.
 
Ви – один з тих, хто стояв біля витоків СК «Енергія». За яких умов відбувалося зародження флагмана українського футзалу?
 
Спершу пішов я до міської ради і зареєстрував футбольний клуб як громадську організацію. Вже 2001 року цим проектом зацікавився Львівобленерго і було створено СК «Енергія». Відверто кажучи, не надто легко в ті часи було починати щось нове. Втім, заручившись підтримкою однодумців, нам вдалося створити команду, яка досі виступає на провідних ролях в Україні та тішить вболівальників своєю грою. Приємно усвідомлювати, що СК «Енергія» частково є і моїм дітищем. Розумію, що свого часу мої старання марними не були.
 
Після перших вагомих командних успіхів пішли з «Енергії». Чому так сталося?
 
Відверто кажучи, особисто я не горів бажанням іти з команди. Скажімо так, мені запропонували піти. Вище керівництво клубу захотіло, щоб я перейшов до Львівобленерго, а життєві обставини тоді склались так, що я цього зробити не міг. Отак все ніби і просто, але не зовсім. Після того, як залишив СК «Енергія», без роботи, тим не менш, не залишився (усміхається…).
 
А й справді, без спорту Вам, схоже, і життя не дуже солодке. Окрім «Енергії», великий проміжок часу також займалися жіночою футбольною командою «Львів’янка», яка інколи і на футзальному майданчику виблискувала. Як так сталося, що почали співпрацювати з «Львів’янкою»?
 
До мене звернувся Петро Задачніков, який опікувався «Львів’янкою». Скоріш за все, тоді у жіночої команди не було пристанища, ми трішки їм допомогли з цим. Пам’ятаю, був навіть час, коли «Львів’янка» тренувалася разом з ветеранами у залі, товариські ігри навіть організовували. Приблизно 5-7 років я контактував з «Львів’янкою», намагався тій команді при нагоді допомагати. Чому так сталося, що почав співпрацювати? Мені просто подобається спорт, фізична культура у будь-якому прояві, тому завжди намагався і намагаюсь потурати таким приємним ініціативам.
 
«Львів’янка» свого часу була дуже боєздатною жіночою командою. Втім, невдовзі жіночий футбольний колектив припинив своє існування. Можливо, володієте інформацією чому «Львів’янка» зникла з футбольної мапи України?
 
На те були свої як об’єктивні, так і суб’єктивні причини. Капітан тодішньої команди – Наталя Ліщина, – покинула колектив, виїхала за кордон, якщо не помиляюсь. Згодом інші виконавиці почали залишати команду. Як би то не прозаїчно звучало, але «Львів’янка» «розпалася» приблизно на початку минулого десятиріччя. Шкода, звісно ж, це констатувати, але, на жаль, так буває. Жіночий футбол у нашій державі і досі не настільки популярний, щоб надавати гравчиням гідні умови праці.
 
Окремою сторінкою, чи то пак, навіть главою у Вашій багатій на події біографії стоїть ветеранський футзал. Перш за все, у львівського вболівальника, мабуть, асоціюєтесь із засновником ветеранського колективу ФК «Енергія». Як було створено команду?
 
Олег Семенович Верещинський, пам’ятаю, якось дав мені подієву афішу футзальних заходів. Окрему увагу я тоді чомусь звернув на чемпіонат України серед ветеранів «45+». Мені тоді якраз було 45 років, ще, як то кажуть, не увесь порох з порохівниць вивітрився (усміхається…). Хотілося ще відчути на собі дух змагань, пограти на всеукраїнському рівні. Тоді ще був головою Комітету ветеранського футзалу АФУ Олександр Жовтоног. От до нього я і звернувся із заявкою ФК «Енергія» новоствореного. То був 2001 рік. На перших своїх всеукраїнських змаганнях не надто вдало виступили, з групи вийшли, але вже в 1/8 фіналу поступилися колективу із Сумів – майбутньому володарю трофею. Вже з 2001 року я також почав виконувати обов’язки голови Комітету ветеранського футзалу тоді ще Федерації міні-футболу Львівщини і вже відтоді ми почали робити обласні змагання серед ветеранів «45+». З 2006 року почали організовувати вже чемпіонати Львівщини «45+» та «50+». З 2011 року було організовано вже три ветеранські першості серед вікових категорій «45+», «50+» та «55+». А вже 2015 року першими в Україні організували змагання серед ветеранів «60+». До речі, АФУ три місяці згодом після нас утворили вже всеукраїнський чемпіонат «60+». До чого я веду? У всіх тих лігах, першостях, чемпіонатах ФК «Енергія» вдало себе показував, здобував чимало кубків та різноманітних нагород. До речі, у перших всеукраїнських ветеранських змаганнях «60+», які відбулися 2015 року, ми вибороли «бронзу». Якщо запитаєте мене чи задоволений я створенням такого колективу, то я відповім, звісно ж, «так». Як би там не було, і я час від часу кісточки можу разом з ФК «Енергія» розім’яти, тому при такій нагоді завжди тішуся, немов мале дитя (усміхається…).
 
Коли заходив до Вашого кабінету, то не міг не звернути на величезну кількість трофеїв, які не перестають виблискувати. Тим не менш, який кубок ФК «Енергія» для Вас є найбільш знаковим, найціннішим?
 
Відверто кажучи, дуже багато разів ставали призерами, переможцями всеукраїнських турнірів, чемпіонатів. Цієї осені, наприклад, їздили на щорічні традиційні змагання до Умані, де вибороли «золото» у протистояннях з найкращими колективами з усієї України. Можливо, така звитяга перед чемпіонатом України серед ветеранів «60+», який нещодавно завершився, далася взнаки. Занадто швидко відчули себе переможцями, а навіть на п’єдестал не потрапили у підсумку (усміхається…). Це все я веду до того, що важливість здобутих нами трофеїв важко переоцінити. Кожен з кубків має свою особливу цінність, кожна медаль дорога по-своєму. Тим не менш, ота «бронза», яку здобули 2015 року з командою «60+», мабуть, запам’яталася найбільше. По суті, тоді заклали фундамент створення нової, конкурентоздатної ветеранської команди.
 
Усі знаємо, що у спорті, як і в житті, бувають і білі, і чорні смуги. З якими проблемами найчастіше мали справу за час існування ФК «Енергія»?
 
Мабуть, кадрова проблема найчастіше давалася взнаки. Не завжди, скажімо так, молодші ветерани можуть підсилити склад команди старшої вікової групи. До прикладу, відчуваємо дефіцит дійсно класних виконавців у нашому колективі «55+». Наразі не зовсім багато там гравців, які здорово вписалися б у нашу команду «60+». Тобто головна проблема полягає в тому, що не завжди «випускники» тієї чи іншої вікової категорії можуть якісно допомогти старшій команді. Щодо інших недоліків? Фінансово, звісно ж, теж не завжди легко. Втім, як у державі, так і в спорті. Що б там хто не казав, але спорт залежний від політики країни, від економічного становища держави. Такому виду, як футбол, наприклад, легше триматися на плаву, аніж футзал. Втім, на місці спонсорів, меценатів, я б усе-таки більше придивився до футзалу, адже цей вид спорту менш затратний, аніж футбол, та, крім того, останнім часом набуває великої популярності.
 
Слід виділити Вашу роботу на посту голови Комітету ветеранського футзалу АФЛ. Почали працювати на цій посаді більше, аніж 15 років тому, коли громадська організація «Асоціація футзалу Львівщини» ще існувала під старою назвою «Федерація міні-футболу Львівщини». Як взагалі оціните співпрацю з АФЛ?
 
Відверто кажучи, мені завжди було приємно співпрацювати з АФЛ: і за часів очільництва Юрія Сорочика, і вже зараз, коли до керма прийшов Мирослав Хом’як. Тим не менш, не можу не відзначити те, що новий президент Асоціації футзалу Львівщини набагато більше часу приділяє футзальній справі. Навіть, враховуючи суто ветеранський футзал, то помітно, що до нього останнім часом почали в АФЛ ставитись набагато серйозніше. Мені не завжди на сьогоднішній день вистачає часу для того, щоб повністю опікуватись ветеранським футзалом Львівщини, тому я завжди можу звернутися по допомогу, попросити про якусь організаторську роботу виконавчого директора АФЛ Олену Олегівну Верещинську. Окремо хочу також подякувати своєму заступнику Володимиру Холявінському, який дуже часто прикриває мій тил (усміхається…). Насправді Володимир Холявінський останнім часом навіть більше, аніж я займається ветеранським футзалом. Кажу так, як воно є. Не завжди встигаю. Загалом, працювати з Асоціацією футзалу Львівщини мені дуже комфортно, дуже відповідальні та грамотні люди там трудяться. Щодо роботи організації загалом, то зазначу, що, звісно ж, не все так, як хотілося б. Втім, помітно, що АФЛ дійсно набирає хороші оберти і, безперечно, має хороші перспективи розвитку.
 
Як би то не було парадоксально, але, мабуть, потроху будемо завершувати розмову анонсом. Зрозуміло ж, що ФК «Енергія» і надалі завдяки Вашому ентузіазму, бажанню гравців, безперечно, існуватиме, продовжуватиме свої виступи. До яких наступних змагань, тим не менш, посилено готуєтесь вже відтепер?
 
Вже 9 листопада вирушаємо до Овідіополя, що в Одеській області. Там відбудеться турнір пам’яті Віталія Дукова серед колективів вікової категорії «60+». Раніше, пам’ятаю, ще починали виступати у тих змаганнях командою «50+». Тоді відповідний турнір ще носив статус «чемпіонату України». Колись у тих змаганнях теж «почесне третє» брали. Наразі ж чемпіонат України серед ветеранів, нагадаю, відбувається щороку влітку в Одесі, а змагання пам’яті Віталія Дукова стали турніром, втім, від того не втратили у статусі. Овідіопольський турнір, мабуть, і стане заключним для ФК «Енергія» у календарному році. З Нового року плануємо організовувати все більше і більше нових першостей Львівщини, брати в них участь і, звісно ж, перемагати. Про всеукраїнські змагання, безперечно, теж не забуваємо і будемо показувати зуби усім своїм опонентам, в усіх вікових категоріях, в яких ФК «Енергія» представлений.
 
Наостанок хочеться поставити Вам як футзальному функціонеру запитання про перспективи цього виду спорту серед ветеранів. Чи розвивається, на Вашу думку, ветеранський футзал в Україні?
 
Я вважаю, що ветеранський футзал в Україні на сьогоднішній день перебуває на досить хорошому рівні. Регулярно відбуваються чемпіонати України, розіграші Кубків України серед ветеранів різних вікових категорій. Перспективи, впевнений, є, адже ті люди, які завершують професійну кар’єру гравців, нікуди не зникають, вони хочуть змагатися і надалі. Спорт – своєрідний наркотик, залежності від якого неможливо позбутися та й, мабуть, не варто. Найголовніше, що спорт – запорука здоров’я. Можливо, тому і більшість ветеранів, які залишаються, у спорті, зокрема у футзалі, такі підтягнуті та бадьорі.
 
Володимир Дидик, прес-служба АФЛ